Декоративно-ужиткове мистецтво України завжди було сповнене сакральної енергії. Гончарі, ткачі та різьбярі успадковували техніки ручної роботи разом зі споконвічними цінностями народу. Там, де панує воля та працелюбність, сімейні традиції й повага до природи, народжується дизайн, який варто ширити світом. А говорячи про fine craft, складно знайти місце краще за Париж. Бути визнаним дизайнером тут — бути бажаним автором світових салонів.

Саме у французькій столиці, де проходить найпрестижніша виставка Maison&Objet, кураторка з України Сана Моро заснувала першу галерею українського дизайну та кераміки. Чим вражають вибагливу французьку публіку наші майстри й чому маленька паризька галерея площею 15 м² — це велике досягнення для сучасного українського крафту? Говоримо із Саною та знайомимося з витворами провідних українських студій.

Європа у філософському розумінні — це жінка похилого віку, доглянута і респектабельна. Україна — гарна, молода й талановита жінка, яка випромінює енергію. І тут цієї енергії так бракує. Вони цього не знають, але підсвідомо летять як на світло.

Ательє, майстри, які роблять руками, дизайнери, які працюють у промислових масштабах, — створюючи свої об'єкти, вони їх не вигадують, вони їх народжують. Коли ти показуєш ці об'єкти, виникає магічний ефект. І за що я люблю французьку публіку — вона дуже досвідчена, попри інертність і снобізм. Вона розуміє майстерність, естетику, складність роботи з матеріалом, формою та кольором. У нас є певне коло професіоналів — це архітектори, декоратори. Вони знають, які об'єкти в нас трапляються, але вони не розуміють, що це реальний скарб.

Ми мали два стенди на Maison&Objet: Ukrainian Design Brands і Ukrainian Ceramic and Craft. Але паралельно ми робили ще третій проєкт — «Вільна Земля» в Українському культурному центрі в Парижі за підтримки Посольства України у Франції, і для мене він був найважливішим. Це була інсталяція на чорній тканині завдовжки 100 метрів, на якій ми виставили 55 об'єктів. Вони були створені під час війни, але в цьому не було трагізму. В цьому були вітальність, сміливість і сила демонструвати красу, а не біль. Я зараз можу почати плакати — це нормально. Моєю метою було донести важливу інформацію без слів. Тому що коли ти б'єшся з великою машиною російської пропаганди 100 років, треба знайти якусь іншу мову, яка дійде до серця без пояснень.

Інсталяція була декорована спаленим колоссям пшениці, зібраним на наших полях у Херсоні, яке горіло в серпні після бомбардувань. Ця ідея виникла в мене вночі, й протягом місяця я скрізь шукала цю пшеницю. Волонтери казали мені: «Ми, звісно, можемо піти назбирати, але ти розумієш, що може загинути кілька людей під час втілення твоєї творчої думки?»

Врешті-решт дизайнерка Данута Кріль зв'язалася з однією сміливою волонтеркою, яка надіслала мені зім'яту і всю в кіптяві коробку. Я беру її в руки, розрізаю, торкаюся тих колосків, і в мене починається істерика. Вона ще вклала туди кілька уламків снарядів. Звісно, я не була під бомбами — я живу в Парижі. Але коли я торкнулася пшениці… Це неможливо пояснити.

Я розклала її на цій інсталяції та давала гостям маленькі колоски у скляних колбочках. Це було на вічну пам'ять. Дехто навіть боявся торкатися цієї пшениці. Ця річ — начебто проста, але дуже сакральна, вона спрацьовує. Плакали всі. І не треба пояснювати, хто правий, хто перший почав… Нічого не треба, просто показуєш, і все. Але одна людина мені пояснила цікаву річ, яка ще більше оживила цей семантичний енергетичний ланцюжок. Виявляється, певні сорти пшениці після обробки вогнем стають набагато родючішими та міцнішими, тому їх палять перед посадкою. Тобто рослина, що виростає з обпаленого колосся, набуває абсолютно нових життєвих якостей. Ось таким дизайном ми тут займаємося.

Перша знакова для мене колекція, яка привертає величезну увагу, створена дизайнеркою та архітекторкою зі Львова Данутою Кріль. Це колекція чорнодимленої кераміки з глини зі Слов'янська.

Є майстер у селі Гавареччина, який досі працює в традиційній техніці, що майже зникла ще в радянські часи. Прізвище його — Біда, але він дуже класний майстер. Данута надихнулася цією технікою і створила унікальну колекцію з простими геометричними сакральними давніми формами. Микола Біда робить ці речі — обпалює в печі з дровами як і 100 років тому. Ось чому кераміка називається чорнодимленою. Глина, яку раніше видобували всі наші майстри в Слов'янську, містить багато заліза. Об'єкти, зроблені з неї, поміщають у піч з деревом всередині, закладають цеглинами та обпалюють. А за кілька годин наглухо засипають піч землею, щоб утворити нестачу кисню. Дим просочується в глину, окиснюючи її, і таким чином поверхня виробів укривається чистим вуглецем — фарбується у відтінки від чорного до сірого. Звичайна руда глина буквально всмоктує в себе кіптяву. І ще ця реакція провокує металевий відблиск — завжди виходить новий ефект, трохи райдужний. Всі думають, що це метал, але це глина.

Колекцію запущено невеликим лімітованим накладом. Неймовірна якість речей: хоча вони рустикальні, вони дуже витончені, вишукані та абсолютно сучасні.

Якщо ми говоримо про чорну кераміку, є ще одне ательє, пари, яка мешкає у Хмельницькому, — Velika Bogaiha. Вони теж працюють з керамікою в чорному кольорі з інкрустацією дерева. Майстри спочатку знаходять дерево, потім з цієї гілочки виростає об'єкт. Це найтонша робота. Звісно, все робиться в єдиному примірнику.

Ще одне розкішне українське ательє — GORN Ceramics. Ця ваза називається «Хмаринка». Біла, матова. Вони роблять різні речі — керамічні скульптури, артоб'єкти, але те, що я зібрала в галереї, для мене це утилітарні вироби. Вони наполовину витвори мистецтва, але скоріше об'єкти декору.

Французи, до речі, знайшли дуже класне визначення для цього напряму, він називається fine craft. Тобто ми всі знаємо fine art — високе мистецтво, а це fine craft — високе ремесло.

Ще одне ательє, яке я обожнюю, — це студія Natura Ceramica Олесі та Андрія Возницьких. Абсолютно випадково виявилося, що Андрій Возницький є онуком Бориса Возницького [легендарного академіка, Героя України, мистецтвознавця, директора Львівської галереї мистецтв, президента Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв. — Прим. ред.]. А я думаю, звідки в людини стільки смаку, пластики, знання матеріалу? З такою династією… Колекція ваз Gonta — це справжня ґонта з карпатських дахів.

Ще одна артистка — киянка Лада Донченко. Дякую Богові, що побачила її в Instagram. Її студія називається Empathy Ceramics. Натхнення Лади — це пліснява: вона споглядає її та намагається відтворити ці текстури. Лада — самоука. Я показала її роботи на великому fine craft-салоні Révélations у червні та продала абсолютно все. Після цього Лада створила нову колекцію з розкішною грою цих текстур. Одна з характерних нових робіт, де більше кольору, називається «Французький сир».

Наступне — ательє MAPICO Марії Пуляєвої. Вона створила неймовірну колекцію м'яких меблів — крісел і пуфів, витканих вручну за традиційною технологією на старовинних верстатах. Це моя перша любов.

Друга і така ж сильна моя любов — це Наталя Буланова, дизайнерка та засновниця ательє Staritska Maysternya. Вона презентує панно LANY, виткане вручну майстринею з текстилю Іриною Балбек, а також комод HORA з тканим фасадом. Поряд — скульптура Divka, зроблена з рубля, яким раніше прасували білизну. Наталя вишукує автентичний антикваріат 19 століття і робить із нього серію скульптур.

У світі кераміки й декору шлях з Києва до Києва часом пролягає через Париж: «У нас є такий досвід, коли після участі в паризькій виставці зростали продажі в Україні. І це французький феномен, — говорить Сана. — Тут вони вже мають цей смак. Коли я працюю на виставках, у салонах, бачу, що, наприклад, субота — це день, коли їх відвідують діти, люди старшого віку, родини. Це як обідати, як чистити зуби. Їм не потрібен якийсь експерт — вони самі тут експерти.

І чому обличчя українського дизайну в Парижі таке круте, бо ми робимо дуже жорстку селекцію. Ми готуємося, як до польоту в космос. Не шкодуючи ні часу, ні нервів — нічого. Адже завдяки нашим талановитим виробникам і майстрам нам вдалося встановити цю планку, і ми намагаємося її утримати, розвиватися і завжди показувати щось нове».