Олексій народився 1979 року в місті Горлівка, Донецької області. Освіту здобував у Львівській національній академії мистецтв на кафедрі монументальної декоративної скульптури, яку закінчив у 2011 році. Тривалий час навчався у майстерні Петра Антипа в Горлівці. Протягом навчання і після нього був активним учасником виставкових проєктів, темою яких були напрями урбаністики та ленд-арту. Зараз Олексій Коношенко живе і працює у Львові.

Наш журналіст поспілкувався з митцем та дізнався його думки щодо стану й розвитку української культури й мистецтва.

Що в собі несе російська культура та який вплив на війну в Україні вона має?

На мою думку, впливає не культура, а люди, які її несуть. Зовсім інше питання, що російська культура не зробила нічого для того, щоб не допустити повномасштабного вторгнення в Україну.

Вони (росіяни) використовують свою культуру як інструмент агресії, але і наша культура — не гірша зброя. Я вважаю, що російська культура, безумовно, вплинула на війну в Україні.

Яких заходів варто вжити для збереження культурної спадщини під час війни?

Нам потрібно принаймні відцифровувати те, що в нас уже є. Фотографувати та переносити усі ці матеріали на хмару. Це основне і найпростіше. Зрозуміло, що краще переміщувати наші витвори мистецтва у безпечні місця, задля їх збереження під час бойових дій.

Чи варто повністю відмовитися від російської культури?

Очевидно, що так. Але знов ж таки, це неможливо зробити примусово. Це не держава має робити, а виховання, яке починається з дитинства. Кожен вирішує споживати йому російський контент чи ні. Я, особисто, з 2014 року викреслив для себе усе російське: від кіно до літератури. Ви розумієте, у них і так там все вторинне, воно реплікативне, цей продукт нецікавий.

Як можна виграти культурну війну з Росією?

Ви знаєте, я гадаю, що це питання часу і, знов-таки, виховання. Воно є глобальним і торкається сприйняття культури як фундаментальної засади, як якогось каркасу. І поки не буде у людей свідомого розуміння та критичного мислення, ми не зможемо виграти в Росії культурну війну. Це буде продовжуватися доти, доки не зникнуть останні люди з питанням "а какая разница?"

На мою думку, якби це не звучало, їхня поп-культура і культура в цілому вийшла з нас, ми туди її принесли. Коріння конфлікту між Україною та Росією тягнеться дуже далеко, ще з часів Київської Русі, а, можливо, і ще раніше.

Сучасна російська культура оновлювалася та генерувалася митцями українського походження. І вони, в Москві, це розуміють. Я пам'ятаю, як старі художники розповідали про те, що як тільки ти починав робити щось класне, щось нове, то тебе одразу вивозили до Москви, давали тобі майстерню і казали: «Роби що хочеш, але всім кажи, що ти росіянин». Ми і далі будемо стикатися із цим явищем, якщо не поборемо цей комплекс меншовартості в собі самих зараз.

Ви маєте знайомих у лавах Збройних Сил України?

Так. Наприклад, мій побратим Андрій Хомівський, з яким ми з 15-го року були у територіальній обороні Львова. Він сам математик, шахіст та викладав шахове мистецтво дітям. Із першого дня війни Андрій мобілізувався, адже готувалися ми до цього ще з 14-го року: опановували військові навички, тренувались. Ті з моїх друзів, що зараз підписали контракт і пішли на фронт, були у територіальній обороні ще з 2014-го року і вже мали відповідний досвід.

Які поради ви хотіли б дати іншим митцям?

По-перше, я хочу порадити молодим митцям далі робити те, що вони роблять, але краще і більше. І ця порада стосується не лише митців, а й нас усіх у воєнний час. Я сам тільки зараз повертаюсь до творчості, бо до того я багато займався волонтерством і просто не мав на це часу. Звісно ж, не було і натхнення, але зараз я відчуваю, що мені вже пора.

Я дійшов до того, що я вже не хочу реанімувати мої спогади звідти, бо зрозумів, що треба цінувати той момент, який є зараз. Набагато важливішим за будь-яку річ є людина, яка поруч із тобою. Спогади є цінними, але важко сказати, чи мають вони значення зараз.

Стосовно того, як війна вплинула на мою творчість, то мені було дуже цікаво відслідковувати свої емоційні стани та почуття. Якби це не звучало, але війна — праведна тема. Мій медіум — це простір і форма в просторі, і те, як змінюються форми відносно простору, і простір відносно форми. Мені цікаво було аналізувати свої емоції, я думаю подальший аналіз цих процесів надасть мені свої творчі плоди. Звісно, так казати не можна, але потрясіння для творчості є корисними, вони спонукають тебе думати над речами, які ти хочеш донести до суспільства. Зараз я розумію, що це вже не гра, ми вже награлися, але маємо те, що маємо.

Який вигляд матиме майбутнє української культури після війни?

Культура і мистецтво — це наша найголовніша зброя, і використовувати її ми маємо за призначенням. Треба зображувати те, що відбувається навколо нас. Художнє мистецтво — це гарний інструмент для того, щоб розповісти про події в Україні сучасному світові. Якщо фотографія не дозволяє зобразити трупи, сцени насилля, то ілюстрація не підпадає під таку жорстку цензуру соціальних мереж. Як ілюстратор, я бачу дуже вражаючі роботи українських художників, завдяки яким до західного глядача доходить той меседж, який ми хочемо йому передати. Ілюстрація дозволяє передати реалії подій, і дуже добре, коли ці ілюстрації створюють. Художник завжди має робити свою роботу так, щоб у глядача виникали питання.

Кореспондент: Ярослав Якимов
Редакторка: Богдана Кладова

Фото на обкладинці: Уляна Сторощук