Богдана Давидюк народилася в Рівному у 1988 році. "Усе моє дитинство проходило між Рівним і мальовничим Прикарпаттям", — говорить пані Богдана про ранні роки свого життя. Художниця навчалася на факультеті монументального живопису у Львівській національній академії мистецтв і закінчила Коледж декоративно-ужиткового мистецтва. Вона брала участь у багатьох воркшопах з ілюстрації й плакату та була стипендіаткою програми "Gaude Polonia" у Варшавській академії мистецтв.

У 2015 році художниця проілюструвала книжку Олени Мацьків "Їжачок" для видавництва "Свічадо", й відтоді Богдана Давидюк оформлює книжки для дорослих і видання для підлітків. На творчому шляху художниці слід виокремити її співпрацю з низкою видавництв на кшталт "Комори" (2017 р.), "Вавилонської бібліотеки" та "Дискурсису" у проєкті "Глина. Українознавчі воркбуки".

"Ілюстрація дитячої літератури — це для мене цікавий місточок між іноді дуже дорослими ситуаціями й тим, як саме це побачить дитина, — розповіла "БараБуці" художниця, — бо тепер саме в ілюстраціях дорослих текстів я починаю пригадувати, які малюнки, які книжки я розглядала дитиною, і до якої естетики тепер підсвідомо тяжію". Пані Богдана додає: "Дитяча книга вдома виховує смаки дітей і часто показує смаки батьків, але також і формує смаки дітей: це замкнене коло. Хочеться, щоб якісної візуальної книги, зокрема дитячої, ставало більше".

Чому ви вирішили обрати творчість як кар'єру? Що вас надихає працювати у цій сфері?

Напевно, причиною став набір певних чинників, оскільки зростаючи в конкретному середовищі, людина несвідомо звертає увагу на деякі маркери, зокрема на культурні. Отож, загалом це пов'язано з тим, хто і як тебе виховував, на що наголошував, і до чого заохочував.

Цьогоріч я почала переосмислювати книги, які читала в дитинстві: чому саме такі потрапляли мені до рук, як вони на мене впливали і формували мене. Мій дідусь був місцевим знаним "майстром на всі руки" в селі на Франківщині, тому в дитинстві я багато спостерігала за його роботою. Бачити людину, яка захоплена своєю справою, дуже надихає. Можливо, саме тоді з'явилося те, що привело мене до моєї професії.

Яким буде подальший розвиток українського мистецтва після війни?

Зараз мені складно казати про те, що відбувається навколо українського мистецтва, бо наше культурне надбання знищується ворогом, але і паралельно активно зростає увага до нього за кордоном. Після перших місяців повномасштабного вторгнення багато людей не одразу повернулися до своєї творчої практики, а хтось кардинально змінив професію і пішов у військо, наприклад, чоловіки та жінки-художниці.

Загалом мені цікаво, чи буде мистецтво ефективно виконувати функцію "арт фронту" та скільки знадобиться часу, щоб переосмислити події, які проживаємо зараз. Я маю побоювання, що українське мистецтво може скотитися до якоїсь шароварщини, бо після жахів війни дуже важко перейти до розмірковування на гідному естетичному рівні. Для мене тут зразком є переосмислення Другої світової війни та того, що відбувалося навколо єврейського населення. Тепер вже є достатньої інформації, відкриті джерела, що були довгий час приховані; пройшло понад 70 років, і можна говорити про це, як про історію — тверезо і об'єктивно, а не тільки передавати особистий біль. Отож, лише коли пройде певний час, ми зможемо переглядати все та працювати з темою війни в такому ключі, бо незабаром, найімовірніше, що ми побачимо лише короткострокові рефлексії на події сьогодення.

Зараз нам потрібна допомога, підтримка та розуміння світу. Під час цього процесу мистецтво виконує роль певної трансляції подій без цензури та обмежень, за допомогою якої люди дізнаються, що насправді відбувається в Україні. Важливо, щоб ця сфера просувала позицію не жертви, а борця — самодостатньої нації, на яку здійснено напад. Я сподіваюся на прогресивний розвиток нашого мистецтва та можливість вільно висловлювати власні думки.

Які повоєнні процеси вас найбільше цікавлять?

Мені справді цікаво, як продовжуватиметься декомунізація, як ми працюватимемо з радянською спадщиною та чи зможемо ми правильно її переосмислити. Я вважаю, що важливим є не знищувати її, а збирати в спеціальних музеях: ми не повинні вдаватися до тієї практики тотального знищення усього неприйнятного, яка працює в Росії. Теж гадаю, що через декілька десятиліть буде дуже багато персональних історій та їхнього візуального зображення в різних медіумах, з'являться графічні романи, комікси, вистави, перфоманси, музичні твори.

Повинно бути здорове розуміння цих двох функцій: одна — це допомога в проживанні неймовірно складного періоду, і друга — власне, роль мистецтва, рефлексія і пошук нової проблематики й складних тем.

Чи здатне українське мистецтво вийти на світовий рівень?

Мені здається, що зараз немає чіткого поділу на мистецькі школи, що було ознакою процесів попередніх віків, у XXI столітті ми функціонуємо по-іншому. Я вважаю, що це часто жанрове питання, тобто література рухається своїм шляхом, візуальне мистецтво — своїм. Я думаю, що наше мистецтво знаходиться на достатньо високому рівні: українські фільми здобувають нагороди на міжнародних кінофестивалях, фігурують в конкурсних програмах, твори українських художників експонуються в центрі Жоржа Помпіду в Парижі, українські ілюстратори потрапляють у шортлисти конкурсів ілюстрації в Болоньї. Питання полягає лише в тому, чи війна зможе краще "познайомити" світ із нашим культурним надбанням. Проте, чи потрібна мистецтву підтримка? Можливо, воно повинно говорити саме від себе, і саме за себе.

Справді, хочеться, щоб наше мистецтво сприймали як рівноправну складову світової культури, а не тільки як надбання держави, яка потребує підтримки в часи війни. Кожна з його сфер має неповторну спадщину, але на яке ставлення світової спільноти можна розраховувати — цікаве питання.

Сьогодні немає вже представництва держави чи якоїсь окремої школи, це більше про особистий досвід та інтерес кожної людини. Для мене особисто вагомою є "польська школа плаката", яка означає приналежність до певного середовища, прямого або опосередкованого навчання в класиків, як-от Генрика Томашевського і всієї плеяди митців-плакатистів. Проте, тепер все працює трохи по-іншому: на першому плані є персона — митець, а потім вже його національна приналежність та мистецька школа.

Що повинна робити держава, щоб спонукати молодих митців творити?

Я вважаю, що державі не слід надто сильно втручатися у справи мистецтва. Важливу роль відіграють саме інституції, які не є безпосередньо державними, але за певних обставин можуть підтримуватися владою. Тоді навколо таких інституцій утворюється сприятливе середовище для розвитку та функціонування творчості. Я не знаю, чи можна говорити про створення умов для конкуренції у цьому контексті. Теж треба розуміти, що мистецтво — сфера, де державі складно знайти баланс між підтримкою та невтручанням.

Важливим для мене та моїх колег зараз є створення можливостей для проведення виставок, реалізації проєктів, впровадження стипендій. Загалом є підтримка стосовно очевидних моментів: організаційних, фінансових, пов'язаних з локаціями та кураторством. Важливо, що мати ідею і творчий потенціал — це лише маленька частина всього. Слід розуміти, що ці стипендії та умови не обов'язково повинна створювати держава, а, наприклад, певні посередники, як-от "Український культурний фонд". Не можна забувати, що митець — специфічна професія, де є можливість працювати самостійно, але для цього необхідні сприятливі обставини, які дають можливість "показувати" і реалізовувати, не втрачаючи відчуття свободи.

Що ви можете сказати про ефективність УКФ?

Я особисто брала участь у декількох ініціативах УКФ: один — видавничий проєкт, а інші — це резиденція та створення стінопису на Рівненщині. Моя участь в них була можлива, бо організатори перемогли у конкурсі, і тоді я як художниця змогла розпочати роботу. Саме тому, я вважаю, що наявність УКФ є важливим аспектом, але також не слід забувати про менеджмент проєктів, бо не кожен художник сам собі менеджер і організатор.

Минулого року стався казус: ідеї, які підтримав фонд під час святкування 30-річчя незалежності України, трохи нагадували шароварщину. Тоді УКФ втілили "ювілейні" проєкти, проте не підтримали деякі потужні й довготривалі задуми. Отож, у мене немає стовідсоткового захвату, але треба вміти й цінувати, і критикувати одночасно. Загалом, гадаю, що в нас завжди була проблема з усвідомленням важливості української культури, але все ж поява УКФ — це важливо.

Зараз я кажу саме про ті інституції, які можуть працювати як безпосередній зв'язок між Міністерством культури та певним митцем. Це саме та ланка, яка допомагає реалізовувати різні культурні проєкти, а їхній автор може вільно втілювати свої плани без досвіду написання грантів. Інституції важливі: не дарма у книжці Тімоті Снайдера "Про тиранію, двадцять уроків двадцятого століття" є такий "урок": "Захищайте інституції".

На який історичний період повинна спиратися наша культура?

По-перше, я вважаю, що треба жити сьогоднішнім днем та намагатися формувати сучасну культуру, усвідомлюючи свою гідність саме у ці моменти, а не лише шукати підґрунтя, на якому ми зможемо щось побудувати. У нас дуже багата історія, але для мене головними є персоналії у нашій культурі. Якщо казати про періоди, відштовхуючись від певної візуальної естетики чи творчої ідеї, то я особливо виділяю для себе початок XX століття. Можливо, це пов'язано з тим, що ми дуже багато говоримо про те, що велика частина нашої спадщини того часу була знищена, але, на мою думку, це найближчий період, який є нині історично важливим для нас, зокрема я кажу про "Розстріляне відродження" та українські 1920-ті, оскільки це саме той час, коли ми вже можемо казати про спроби створити сучасну українську державу, на яку ми ґрунтовно спираємося, бо українці існували не лише як народ, а вже більше формувалися як нація.

Попри це, виникає дуже багато нюансів в контексті декомунізації, коли починають виділяти авторів та митців початку XX століття, особливо тих, хто використовував комуністичну символіку, але був саме українським комуністом (наприклад Хвильовий). Тут цікаво послухати літературознавця Євгенія Стасіневича, раджу. Саме тому, є моменти, до яких ми повинні ставитися професійно, не намагаючись знищити все, що хоча б умовно пов'язано з радянською спадщиною.

На якому рівні зараз перебуває українське мистецтво?

Я вважаю, що ми не можемо з легкістю його визначити, бо паралельно з класичними школами в Україні, які продовжують навчати за своїм установленим стилем, активно розвивається ніби "непрофесійна" контркультура та самвидав.

Якщо говорити про теперішні умови функціонування українського мистецтва та його розвитку у майбутньому, то потрібно згадати про те, що у 2014 році у зв'язку з відповідними законами і створеними умовами зменшилося засилля російських книжок, відповідно значно зросла частка української літератури на книжковому ринку. Також є тенденція створення власне акцентовано красивої книги. Освіта в галузі культури теж починає змінюватися, з'являються кафедри актуальної мистецької практики та приватна мистецька освіта високого рівня. Доступ до резиденції, обмін досвідом, навіть та ж "Gaude Polonia" — це теж про інтеграцію і досвід.

Думаю, якщо ми будемо говорити про загальний рівень розвитку українського мистецтва, то все залежить від стану окремої галузі. Загалом те, наскільки людина здатна творити у своїй сфері починається з її вільного вибору та творчої свободи. Якщо немає цензури, зокрема політичної, то митець може вільно реалізувати свої задуми.

Що повинен висвітлювати митець у своїх творах під час війни?

В контексті наших історичних обставин дуже важко розділити особисте життя автора та його творчість. Згадаю приклад італійського живописця Моранді, який жив у Болоньї під час Другої світової війни. Попри бойові дії, які активно розгорталися на території Італії, він продовжував створювати натюрморти: вони в нього фантастичні тонально, все його життя — пошук правильного кольору, освітлення і тону предметів. Не можна казати, що він "жив поза війною", бо він перебував в центрі трагедії, але таким був його творчий вибір, якщо можна так висловитися.

Важко говорити про те, що хтось зобов'язаний щось робити, або навпаки не зобов'язаний. Але події навколо нас демонструють, що сучасна людина не може бути аполітичною. Я вважаю очевидним той факт, що якщо митець працює із соціальною тематикою, то він мусить чітко транслювати важливі для суспільства меседжі. Зараз навіть складно не чіпати питання війни та приналежності митця до держави, бо нині час максимально корисний для остаточного усвідомлення своєї позиції та національної ідентичності. Окрім цього, багато також залежить від медіума — особливості виконання творів, бо в плакатах простіше рефлексувати, аніж, наприклад, в кераміці.

Мистецтво також може сприйматися як ефективний вид терапії. Коли я повернулася до роботи, то для мене найголовнішим стала демонстрація того, що щодня відбувається в моїй державі на моїх очах. У перші дні російського вторгнення я спілкувалася з журналісткою зі Сполучених Штатів та намагалася розказати їй про всі події. Під час моєї розповіді вона дивилася на мене, і я уявила, що саме так я слухала б людину із Сирії чи Курдистану: не надто розуміючи контекст, проте зі співчуттям; я ніби подивилася на себе збоку, і здивувалася. Я ж дуже хочу, щоб на Заході нас сприймали як борців за свободу всього вільного світу, а не як людей, які просто в страху і з жахом приймають своє страшне теперішнє: важливо декларувати, що ми як держава — не жертви, а воїни. Але допомога нам потрібна!

Кожен з нас на своєму професійному рівні повинен розповідати про війну в Україні та про героїчні вчинки наших захисників. Щойно згадала про музикантів, які виконували твори на віолончелі перед Будинком культури в Харкові. Ми повинні правильно розуміти такі меседжі, бо вони кажуть нам про те, що Україна житиме. Мені особисто набагато простіше рефлексувати на такі важливі соціальні теми за допомогою плакатів, я справді рада, що маю такий засіб.

На кого ви орієнтуєтеся? Хто вас надихає?

Мене надихають історики та діячі культури — ті, хто говорить про сенси. Частина з них зараз займається волонтерством. Для мене нині особливо актуально, що пише історик Ярослав Грицак, літературознавці й критики, зокрема, коли вони розповідають про 1920-ті. Крім того, планую послухати лекцію Бориса Філоненка про цей період, на якій, на жаль, я так і не змогла бути присутньою фізично. Цікаво слухати людей, які справді мають багатий досвід та закорінені у своїй сфері давно.

Чого бракує українському менталітету, щоб стати частиною європейської сім'ї?

На мою думку, нині ми переживаємо момент, який є вкрай значущим. Сьогодні кожен з нас усвідомлено підходить до питання, чи вважає він себе українцем, більшість вже пройшла цю важливу розмову із собою, особливо про важливість певних загальнодержавних моментів, які також формуються всередині кожної окремої людини, бо держава складається саме з народу. Спочатку ми повинні провести внутрішню роботу із собою, а потім вже "цілісно" рухатися в напрямку Заходу.

Як ви можете охарактеризувати сучасну українську націю?

Важливо розуміти той момент, коли народ стає нацією. Це знов-таки стосується того, про що я казала в попередній відповіді. Серед моїх однолітків останні 4-5 років мені доводилося зустрічати категорію людей, які в основному вважали себе частиною СНД, і це зокрема наслідок впливу середовища. Я гадаю, що повинен настати момент, коли громадянин — представник українського народу або будь-якого іншого етносу, починає усвідомлювати свою приналежність до конкретної держави. Очевидно, що зараз ми нарешті маємо власну незалежну Україну та свідоме покоління, яке сформувалося впродовж періоду від Революції на граніті до Революції Гідності.

Всі ці 30 років ми перебували в зоні комфорту, трохи ніби у летаргічному сні, і я тішу себе надією, що зараз всі вже прокинулися. Тепер дуже чітким є усвідомлення кожного українця, де проходить наш кордон, чому функціонування нашої країни та її незалежність є важливими. Але є й інше питання: як ми можемо бути корисними для України, яке благо вона може отримувати від нашої професійної діяльності? Сьогодні повага до держави та громадянські чесноти, як-от: чесність, законослухняність та патріотизм можуть охарактеризувати кожного з нас як свідомого громадянина сучасної України.

Кореспондент: Ярослав Якимов
Редакторка: Ольга Науменко

Портрет Богдани: Валентин Кузан